Відомо, що в період Київської Русі, крім писанок на пташиних яйцях, робили і керамічні. У 80‑их роках XІX ст. при розкопках Кривушанської могили археолог Уваров знайшов такі керамічні яйця. На таку ж знахідку натрапив у 1908 році при розкопках у Карпатах та на Полтавщині і Вікентій Хвойка. Зовсім недавно, кілька років тому, одну глиняну писанку було знайдено при розкопках стародавнього Галича (с. Крилос) на Західній Україні (див. обкл.).
Найдавніша українська керамічна писанка, яку знайшли археологи, датується ІX ст. після Р. X. Загалом таких писанок при розкопках було знайдено близько 70 штук; вони були дуже поширені в Київській Русі й мали характерний розпис, що виконувався особливою технікою. На загальному брунатному, зеленому, рідше жовтому тлі – сплетіння жовтих і зелених смуг, яке передавало «сосонку» – вічнозелену рослину, що стелиться по землі. Ці писанки виготовляли у великих містах, де існувало виробництво цегли і керамічної плитки, таких, як Карати, Київ, Чернігів тощо.
Карпатська писанка – абсолютно унікальний витвір народного генія. «В усьому народному мистецтві Карпат немає такого предмету, який би конденсував у собі стільки образно‑символічного змісту, як писанка. У Карпатах її дарували на знак перемир’я, побажання здоров’я, краси, сили, врожаю, застосовували як запобігання від стихійного лиха» – грому, пожежі; для лікування різних хвороб, від переляку, наговору; качали по зелені і закопували в землю на ниві, щоб хліб був повний і не вилягав, підкладали під вулик, аби безконечно роїлися бджоли…
«Кожний предмет народного мистецтва, у Карпатах,  поряд з практичним призначенням в обряді відігравав роль знака соціальних відносин, оскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди суть знаки, а знаки суть предмети. Образно‑символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі карпатського свята та обряду. При включенні у цю систему вони функціонують як «знаки», обрядові символи з певною семантикою, без неї – позбавляються цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби… Карпатська писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність – мінімально».
Символічне значення карпатської писанки складається з двох складових частин:
1)із значення самого яйця, в якому є живий зародок півня (сонячної птиці);
2)із значення написаних на ньому символічних знаків. Тому карпатські писанки (в давнину) ніколи не варили і не вживали у їжу, ними також ніколи не бавилися у «битка» чи «котка», оскільки вони були позначені магічними знаками, пов’язаними з давніми віруваннями Карпат, й усвідомлення їх культового значення збереглося аж до XX ст. Відповідно і обрядовий статус карпатської писанки був набагато вищий, ніжу крашанки. Варто тут нагадати, що у Карпатах існувало два види фарбованих яєць – крашанки і писанки.
Карпатські КРАШАНКИ  – варені яйця, зафарбовані в один колір: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий,
чорний. їх вживали до їжі, коли розговлялися на Великдень, і використовували у великодніх забавах.
Карпатські ПИСАНКИ  – сирі яйця, з нанесеним на них символічним рисунком і зафарбовані у три‑чотири кольори.
Карпатська писанка тісно пов’язана із старими українськими віруваннями, народним календарем, що базувався на сонячному циклі і якому – починаючи із зимового повороту сонця до моменту, коли день стає більшим від ночі – відповідали певні свята: Калити, Коляди, Щедрівки, Иордані, Колодія і, нарешті, – Великодня. Власне у цей день, у Карпатах, святкували перемогу сонця над темнотою, життя над смертю, весни над зимою і як сонячний символ дарували «красні яєчка». Навіть із прийняттям християнства разом з його календарними святами, які часто накладалися на поганські, первісна назва «Великодня» у Карпатах збереглась, оскільки його семантичне значення «найбільшого (найдовшого) дня» якнайкраще відповідало переносному значенню «найзначнішого дня» християн – Воскресінню Ісуса Христа.
Дослідник карпатських писанок В. Щербаківський навіть робить припущення: «Можна думати, що у Карпатах в давнину розговини великодною крашанкою грали в містеріях на честь бога Сонця таку саму ролю, як причастіє в християнстві, а писанка в тих містеріях могла служити символом воскресшого бога Сонця, і, покрита його знаками, мала в очах людей тогочасних добродійну і навіть, може, чудодійну силу, особливо тоді, коли і само сонце уже осягло свою повну силу» (29, 7). Виразний характер сонячного культу має звичай котити яйця, подібний своєю семантикою до кочення інших сонячних символів – паляниці і весільного вінка, що ніби передає рух сонця по небу (23, 28).
Тому не дивно, що візантійська та карпатська гимнографії називали Христа «праведним», «розумним», «мисленним» сонцем, «сонцем, яке не заходить»; така метафоричність підкреслювала не лише відмінність між християнським богом і поганським, а й те, що нова релігія для зрозумілості користувалася старою міто‑поетичною мовою. А наші предки, якщо опинялися у становищі, коли не було до чого помолитися, хрестилися й молилися на сонце.
Втім, карпатська писанка зуміла вписатися і в християнський великодній ритуал, й «історія» її походження у народних карпатських віруваннях має навіть більше прив’язання до християнських мотивів, поганські майже затерлися; почало заникати і розуміння магічного значення писанкового орнаменту, кольору, натомість з’явилися написи: «Христос воскрес!», «Воістину воскрес!», Хоча до нашого часу не дійшли автентичні зразки писанок дохристиянського часу Карпат, однак певне уявлення про них ми можемо мати, тому що мистецтво писання карпатських писанок завжди було і є достатньо консервативним. Люди в давнину вважали, що символічні знаки, які наносили на карпатську писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви, – це було порушення не тільки канону, а релігійно‑світоглядних законів, які за ним стояли. Отже, століттями в певній місцевості Карпат писалися писанки з одними і тими ж орнаментами, хоча деякі писанкарки і додавали до традиційних карпатських взорів свої елементи, які, втім, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символічних знаків, створювали нові композиції. При цьому в народній пам’яті Карпат залишалися найкращі зразки, які відтворювали з року в рік. Таким чином відбувався розвиток писанкарства. Проте писанковий орнамент – витвір тисячолітньої традиції і столітніх змін, й з нього треба ретельно, пласт за пластом, знімати поклади різних культур, стилів, елементи інших видів мистецтва.
Про культове значення писанок свідчить сам процес їх писання, який є до певної міри обрядом, що починався, у Карпатах,  в Чистий четвер. Крім яйця, особливе символічне ритуальне значення мали й інші речі, які використовувалися при писанні: вода, віск, вогонь, фарби… адже воду для миття яєць і роблення фарб писанкарка повинна була брати непочату, яка має особливу цілющу силу, нести цю воду рано вранці, не повертаючись назад чи по боках, при зустрічі з перехожим не мала вітатися і відповідати на питання, витримуючи повну мовчанку.
Цілком ймовірним є молитовний аспект карпатської писанки, на це наштовхують свідчення примовлянь у процесі писання й особливий, подібний на молитовний настрій; напевно, знаки‑символи омовлялися відповідно до змісту, який в них вкладався, наповнювалися внутрішньою енергією, що надавала їм дієвої сили того чи іншого побажання; можливо, такий молитвослов був усталений для тих чи інших типів писанок, а отже, для різних категорій людей, яким вони призначалися. Карпатська писанкарка мала б словом і думкою – формулами замовляннями, що переходять у молитву, – «замолити», закріпити магічну силу взорів, адже писанка належить до обрядової дійсності, якій притаманна синкретична єдність мисленевих, словесних, зображальних та інших форм. Окрім того, давні взори – це графічний запис молитви‑прохання: про дощ, врожай, про жіночу плідність.
З мистецького погляду карпатська писанка вражає витонченістю розпису на маленькій площині; довершеністю і багатством композиційних варіантів й орнаментальних елементів та мотивів. Окрім ритму ліній, писанка – це ритмоколір, що своєю чистою колористикою нагадує символічні слово кольори замовлянь або останній малярський авангард.
Писанки різних регіонів Карпат мають свої характерні особливості, що загалом відповідає поширенню взорів у вишивці: «у північній смузі писанки одзначаються бідністю обарвлення (червона барва на білій) та геометричним візерунком; у середній смузі – візерунок переважно рослинний та яскравіший; а в південній смузі писанки відзначаються видатною поліхромією та ріжноманітністю малюнка». Водночас писанкова орнаментація спільна для усіх Карпат, до того ж на всіх етнічних українських землях дуже багато однотипних писанок. Кожна писанка мала свою назву і своє призначення, про це ми скажемо далі.
Окрім українців, писання писанок поширене і серед інших народів Карпат - поляків, румун, словаків. Дуже схожі на карпатські писанки мають лужицькі серби, які живуть на території Німеччини.
У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки, якщо і розмальовують яйця, то дуже просто. У Карпатах ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним із культурних символів Карпат. То ж не дивно, що в Канаді українські емігранти поставили їй пам’ятник.
Зразки писанок, які були колись чи зберігаються тепер у наших музеях, приватних збірках, які зафіксовані у мистецьких альбомах, – все це наслідок збирацької праці етнографів другої половини ХІХ-XX ст. Цим людям великою мірою завдячуємо тим, що маємо можливість сьогодні насолоджуватися красою карпатської писанки. Одним із перших, хто зацікавився нею, був український антрополог Хведір Вовк, який у 1874 році на ІІІ му Археологічному конгресі в Києві звернув у своїй доповіді увагу на важливе значення писанкових взорів при вивченні українського орнаменту.
У Карпатах та в Західній Україні (80‑і роки XІX ст.) писанка була широко представлена у фольклорно‑етнографічній праці про Покуття поляка Оскара Кольберга. Широку дослідницьку діяльність провів, видавши у 1898 році монографію «Писанки в Галіції», Ф. Крчек, чех за походженням. Писанки почали збирати і вивчати такі етнографи, як В. Шухевич («Гуцульщина», 1904), М. Кордуба («Писанки на Галицькій Волині», 1899), М. Скорик («Бойківськіписанки», 1933), І. Ґурґула («Писанки Східної Галичини і Буковини у збірці Національного музею у Львові», 1929) та інші. Ці та інші подвижники зібрали або замалювали у різних місцевостях Карпат тисячі зразків писанок.
Багато з давніх збірок і замальовок загинуло під час воєн, свідомо було знищено українофобами або вивезено за кордон.
У час, коли традиція писання писанок в Україні була майже повністю знищена, про неї не забули у Карпатах,  Канаді і США, де українські емігранти популяризували цей вид народного мистецтва. Було видано декілька фотоальбомів з писанками, у 1958 р. вийшли у світ поштові марки, зі зразками традиційних карпатських писанок, які поширювалися через «Пласт». Один з найкращих альбомів видав у 1994 р. в США Зенон Елиїв – «Двадцять кіп писанок», в який увійшло 1 200 зразків, серед них 80 відсотків карпатських автентичних писанок. Автор проробив величезну роботу, шукаючи писанки для цього видання по музеях та приватних збірках. Багато їх і в запасниках наших карпатських  музеях та приватних збірках. Вони і сьогодні чекають на своїх дослідників.