Більшість карпатських орнаментів, які дійшли до нас, безперечно, дуже давнього походження, це знаки спілкування наших пращурів з природою, всесвітом, з тим духовним початком, який керує усім. Ними вони позначували усе довкола, аби оберегти від злої дії і стягнути добро, Божу. Згодом для цього в них витворилася ціла система карпатських знаків.
Нам, сучасним людям, тепер дуже складно розгадати їх, бо ми не маємо достеменних відомостей про ці вірування давніх карпатських українців через брак зафіксованих писемно свідчень. Певні карпатські символи часто набували нових значень, які могли витіснити старі або співіснувати з ними; загалом таке накладання значень – як нашарування різних культур – робить той чи інший знак багатозначним, полісемантичним, утруднюючи його конкретне прочитання. Тому розшифровано було лише незначну кількість символічних карпатських зображень, решта так і залишається незрозумілим нам оздобленням. Дуже багато подібних карпатських знаків є й у вишивці, і в ткацтві, і в розписах на кераміці – тут велике поле діяльності для дослідників. Та все ж зміст деяких з них вдалося розкрити, і про це далі.


 

 

Карпатські символи, які зображали сонце, були одними з найпоширеніших на всій етнічній території України, а також і у всіх старих цивілізаціях ще з кам’яного віку. Культ сонця був чи не найголовнішим у наших карпатських пращурів, оскільки Даждь-бог (сонячний бог) – один з головних у пантеоні язичницьких богів від нього залежало дуже багато в житті первісних людей Карпат.

 

 

Віра в таємничу силу сонця, страх та пошана до нього існували ще навіть в Середньовіччі Карпат. Тому люди так часто малювали на яйцях його символічне зображення, яке мало вигляд кола, восьмираменної зірки, перехрещених ліній із закрученими кінцями, кола з променями. Ці карпатські знаки мали свою назву: «ружі», «павуки», «рукави», «дідові рукави». До найстаріших форм зображення сонця належать: «триніг» («тригвер», «тригверт»), подібний до трьох променів, що виходять з однієї точки, із закрученими в один бік баранячими рогами, і які передають ідею триєдиності найвищого божества (у «Слові о полку Ігоревім» сонце «трисвітле», а один із пантеону богів Київської Русі мав назву Троян); хрест та його різновид – знак у вигляді двох перехрещених ліній із заламаними кінцями, який в народів Карпат має назву «гачковий хрест», «ламаний хрест» або «чотириніг», «свастя», «свастика», «сварга». Що до останньої, то одразу приходить на гадку ім’я верховного слов’янського бога неба Сварога.


 

У ранньоземлеробській культурі Карпат хрест був знаком бога землі. Сама графема позначала чотири сторони світу, структурно-просторову організацію світу, що більше стосувалася землі: саме за такою схемою будували стародавні міста; хрестом на чотири ділили півсфери яйця. В епоху сонячного культу хрест, що походить від схематичного зображення птаха, – в давніх мітологіях Карпат сонце уявлялося птахом, що летить по небу, – став солярним знаком. Але хрест не просто символ сонця в Карпатах, це ідеограма, що передає «уявлення про сонце, яке проходить по небу протягом дня, з’являючись (народжуючись) ранком і виходячи (помираючи) ввечері, щоб завтра знову воскреснути».
Християнство лише закріпило значущість хреста у карпатському орнаменті.
Вочевидь, хрест (крест) має певний стосунок до процесу видобування вогню, як свідчить А. Голан, принаймні лінгвістичний: укр. кресати означає видобувати вогонь, звідси кресало і всі похідні, що стосуються зброї (кресниця, кресак, кріс); лит. крейес – купальський вогонь; укр. [с]креснути (танути), напевно, пов’язане з воскресати (оживати), словен. крес – день сонцестояння.
Свастя, в Карпатах, мала таке ж значення, що й хрест; її особливістю була можливість позначати рух за сонцем – добрий, та проти сонця – поганий. Окрім того, ймовірно, що диск із хрестом позначав добу, а зі свастею – рік. Свастя вважалася знаком, що провішував добро, відвертав нещастя, а також впливав на дітонародження, тому писанки з цим хрестом дарували тим, хто не мав дітей.
Восьмираменна карпатська зірка, так звана «ружа», могла позначати різні світила. Якщо вона зображалася з двох сторін яйця, то символізувала сонце, коли ж таких знаків було декілька по всьому полю писанки – то зорі. «Ружі» мали дуже різні назви: «бокова рожа», «сторчова рожа», «повна рожа», «шолудива рожа».
З культом сонця, в Карпатах, був пов’язаний також і культ карпатського оленя та коня. За давніми віруваннями, сонце протягом доби перебуває як на небі, так і під землею, і саме карпатськийолень виносить його вранці на своїх рогах з-під землі на небо. Втім у часи ранньоземлеробської культури Карпат вважали, що ця небесна подорож небула добровільною: карпатський олень викрав сонце в бога землі, який, проте, убив крадія та повернув свій скарб назад. Подібно як Прометей, він приніс небесний вогонь людям, тому його уявляли благодійником і пов’язували із виникненням, в Карпатах, землеробства, ремесел, знань. Пізніше ці уявлення було перенесено і на коня.
Шлях, яким карпатський олень ніс сонце, пролягав на захід – в країну смерті, звідси виникло вірування, що він має супроводжувати душі померлих у потойбічний світ.


 

Визначальне значення у житті первісних людей Карпат мала вода карпатських гір, і тому не дивно, що дуже багато писанкових орнаментів містять у собі її знак, що виник ще в часи неоліту, – зиґзаґ або хвилясту лінію. Він також позначав Змія – бога земних карпатських вод і землі, якому приписували мудрість, безсмертя, лікувальну силу і здатність запліднювати все живе. Й аби народжувалася карпатська худоба, роїлися бджоли, вилуплювалася домашня карпатська птиця, наші предки молилися до Змія та символічно зображали його на писанках.


 

Натрапляємо на карпатських писанках й на особливу хвилясту лінію без кінця, яка називається безконечником або кривулькою. Найстаріші зразки безконечника можна побачити на трипільській кераміці часів неоліту (8-4 тис. до н. е.), яку знайшов у 1890 році біля села Трипілля на Львівщині археолог Вікентій Хвойка. У різних реґіонах Карпат безконечник має різні варіанти. У одних це великі хвилі, що охоплюють усю писанку, у інших безконечник, як правило, дрібний і служить для обрамлення основного візерунку. Цьому писанковому орнаменту відповідає образ кривого танцю в пісенній народній творчості Карпат (гаївка «Ми кривого танцю йдемо…»).
Крім хвилястої лінії, змію, в Карпатах, могли позначати також спіраллю або сигмою – знаком у вигляді літери 5.


 

До символів, що пов’язані з водою, належать і такі, що зображають хмари та дощ. Вони переважно мають вигляд трикутничків з гребінцями або грабельок. Трикутнички можуть бути заштриховані. Деколи біля таких трикутничків є крапочки, що символізують зерно, яке поливає дощ, після чого воно має прорости і дати добрий карпатський врожай, – це було своєрідним молінням про небесну вологу.


 

Знак трикутника багатозначний й, окрім дощу, коли він заштрихований, може означати зоране поле. Таке ж значення мали й ромби та квадрати. Найчастіше вони використовуються на гуцульських та буковинських писанках.


 

Часто такі геометричні знаки, а також коло, були покриті сіткою, решіткою чи решетом – дуже давньою, ще палеотичною графемою, що позначала богиню неба. Цікаво, що ще в карпатській декоративній різьбі XV ст. німби на іконах мали решітковий орнамент.
Трикутнички також є на карпатських писанках із назвою «сорок клинців». Це справді трикутничків, на які поділена поверхня яйця; вони писані по білому полю, через один або заштриховані, або замальовані у різні кольори. Кожен клинець був присвячений певному виду діяльності народів Карпат або явищу природи карпатських гір, наприклад: сонцю, місяцю, зорям, землі, воді, повітрю, оранці садівництву, бджолярству скотарству тощо. При малюванні таких клинців треба було відповідно приговорювати і приспівувати певні карпатські гаївки (11, 181, 182).
Та первинне значення цього орнаменту, напевно, все ж пов’язане із уявленням про просторовий та часовий поділ: так могли відлічувати якийсь значущий для хлібороба час, ймовірно, час смерті бога родючості, а в християнстві час Великого посту. Згадаймо й про тризну за померлим на сороковий день по смерті. Отже, заштриховані (як правило, знаки землі), і незаштриховані (мають іноді крапку-коло, знак неба) трикутнички мали б позначати ніч та день. Проте таке чергування клинців передає лише ідею часової зміни, і усі клинці є незалежними одиницями рахунку. Крім 40, могло бути 24, 48, 96 клинців.
Якщо виходити лише з карпатського писанкового орнаменту, то можна говорити, що в наших карпатських предків існував 8-річний календарний цикл: 8 років по 12 місяців дає 96 місяців. Ще краще це видно на карпатських писанках, в орнаменті яких фігурують восьмираменні зірки, так звані «ружі»; кожен сигмент зірки позначений або крапками-сонцями, або іншими елементами (яких є, як правило, три або вони трійчасті). У записах Чубинського небо має 8 сфер-облоків: 7 синіх, а восьме справедливе, де сидить на золотому кріслі сам Бог, – червоне. Рідше на карпатських писанках можна натрапити на шестираменну зірку, яка, за Голаном, є знаком 6-и сторін горизонту. Якщо йти за цією версією, то 8 має означати 4 сторони світу із проміжними варіантами. Так чи інак, але тут йдеться про горизонтальну структуру неба, а вертикальна, за тим же Чубинським, складається із 3-х зводів, де відповідно перебувають святі, ангели та Бог. Назва карпатської писанки «Семирік» лише підтверджує думку про часовий поділ, вказуючи при цьому на особливу важливість семирічного циклу.
Значущим, напевно, було і чотириріччя, а поділ на 2 відбиває радше уявлення про два світи. Яйце звичайно ділилося на 2, 4, 8 частин. В останніх двох випадках завжди твориться хрест. Класичний поділ півсферок на 4, у середині яких міститься тричленний взір, передає уявлення про семичленну структуру космосу: 4 відповідає просторовому поділові землі та неба, по горизонталі, а 3 – сферам неба, вертикальна модель світу. Водночас у часовому вимірі такий поділ відповідає чотирьом сезонам року із трьома місяцями. Яскравим прикладом такого світобачення є збручанський ідол – Світовид (за В. Гнатюком), ім’я якого по суті можна читати як «той, що бачить світ».



На багатьох карпатських писанках є зображення смеречки. Вона, як правило, жовтого кольору і є знаком земної рослинності, а в уяві наших пращурів пов’язувалася також із культом Змія, роль якого полягала у запліднені всього живого жіночої статі. Так само як і безконечник, смеречка на карпатських писанках має багато варіантів залежно від етнічних територій Карпат. До прадавніх карпатських, рослинних знаків належать завиток (круцьки, «панни») і «баранячі роги» – симетричні завитки, що символізують щорічне відродження рослинності та її родючість.
Особливо дивовижні карпатські писанки із зображенням богині Берегині, знаку у вигляді людини з піднятими вгору руками, яких було і дві, і чотири, і шість. Така постава могла творити й дерево – символ богині. Карпатська берегиня справді настільки упростилася, що стала просто елементом орнаменту, розчинилася в фантастичних декоративних квітах.
Велика богиня – прародителька та володарка неба й всієї живої природи, господиня небесних вод, від якої залежить плідність і родючість. Оскільки карпатська Берегиня – це джерело життя і смерті, то зрозуміло, що в «доетичному» світі вона була амбівалентною, двоякою: з одного боку, матір’ю-рожаницею, з іншого – уявлялася злою, безжальною вершителькою людських доль. Із занепадом цього культу божество розпалося на безліч дрібних персонажів нижньої демонології з явно негативними значеннями, як, наприклад, богині, русалки. Втім, у наших степах стоять її родички – скіфські баби.


 

Ще одним писанковим різновидом Карпат - зображення Великої богині є композиція з «кучером»: «кучері з гілочками», «кучер з деревом і сонцем», «королева», «княгиня», «півники», «косиці», «качур», «крила». Він дуже схематичний й іноді просто нагадує карпатську рослину чи тварину, тому й отримав такі назви.


 

Домінуючий елемент «кучер» іноді міститься внизу і зображає змію біля ніг богині-дерева і з сонцем угорі – тут Берегиня виразно виступає володаркою неба і землі; в інших варіантах кучер на горі світового дерева, з короною чи дубовими ріжками або з трьома стрілами, іноді він крилатий. Такі писанки, як правило, мають чорне тло і, судячи з назв, головний акцент кладуть на жіночій суті кучера – цариці-змії. Подібною до писанкової є цариця-Яриця в замовляннях, що «на морі, на окіяні, на річці на Ордані», в золотокорому дубі сидить. У багатьох із названих карпатських писанок взір подвоєний, твориться ніби дзеркальним відображенням. Оскільки карпатська писанка має іконічний характер, така має свідчити про двоякість самої богині, яка є водночас небом та землею, та зимою, добром та злом, життям та смертю. У схематичному варіанті таке зображення переходить у перекреслену поперек сигму – S.
До знаків богині неба належить і косий хрест, який часто є перехрещенням сигми і прямої (може переходити у свастю). Поєднання такого косого хреста з прямим (символом бога землі) передавало ідею поєднання чоловічого та жіночого начал як рушія життя.


 

Широко використовується у карпатських писанкових взорах мотив світового дерева. Зображення такого дерева буває різним. Іноді воно подається як невеличка сосонка, біля якої зображають двох оленів – це середній ярус світобудови; часто у вигляді так званого вазона, як правило з листками і квітками, а те, що нібито творить горщик, має форму чотирикутника, ромба або трикутника – символа землі, засіяного крапками-насінням і з рисочками - гірською водою (підземний рівень). Втім якщо зіставити так званий «вазон» із «Берегинею», то виразним стає їх спорідненість.

Перехідним варіантом між ними є карпатські писанки «соняшник» і «павучки».

За народними уявленнями по дереву можна було потрапити на небо та на той світ, де володарює богиня. Найбільш виразним співвіднесенням дерева з жінкою-богинею є український обряд «тополі» чи «куста», який відбувається на Зелені свята. Для цього обирали найстрункішу дівчину, зав’язували їй руки над головою, замаювали, вішали стрічки, намисто, хустки і водили селом, полем, лугом. Зображення «дерева життя» символізує також розвиток роду – батько, мати, дитина, – як правило, це стовбур і три гілочки з листочками або квітками Карпат, їх може бути і п’ять – навесні так розвивається дерево: на гілці з’являється новий пагін, який складається з трьох листочків і має вигляд тризубця, звідси ще одна назва такого взору «трохлистник».


 

До неба, за уявленнями наших предків, можна було піднятися не лише по дереву, а й по драбині, тому «драбинки» часто містяться на писанках із деревцем.
Дуже цікавими є писанки зі стилізованим зображенням руки, які називаються «божа ручка», «рукавичка», «дідові пальці». Ці карпатські символи також походять ще з кам’яного віку.


 

У давнину рука пов’язувалася з владою, їй надавали магічної сили. У вбитого ворога відрубували руку, на знак того, що він позбувся сили. Знак руки міг бути символом присутності бога – оскільки рука є заступником цілості, – отже, і оберегом давніх людей. Відповідно і рукавиця заступала людину, хоча про людину взагалі-то у писанці не йдеться. Існує думка, що цей знак передає ідею сходу сонця.
Такі «руки» є, як правило, трьохпалими або чотирьохпалими. Це можна пояснити тим, що бог-Сонце асоціювався у первісних людей з птахом, і тому відбитком його руки є слід від пташиної лапки. Деякі писанки й мають такі назви: «курячі лапки», «сорочачі лапки». До карпатських писанок «із слідами» треба віднести і «ведмежі лапи», які є відгомоном палеолітичного карпатського ведмежого культу і належали, втім, радше богові землі, служачи в давніх віруваннях, як і ведмежа голова (яку відрубували), заміщенням у певному ритуалі «всіх ведмедів». Ймовірно, таке ж значення мали «вовчі зуби» та «заячі вушка», «лисячий хвіст». Магічність дії вовчого укусу, можливо, проясниться, якщо пригадати, що карпатський вовк – одна з іпостасей бога землі, Змія, а його входження-укус уже в замовляннях мислився як входження в людину зла.


 

Але треба думати, що такі знаки не відповідають назвам карпатських писанок, первинний зміст яких вже забувся, та попри те вони несуть цінну інформацію щодо мислення давніх людей (різні частини тіла тварин є поширеними «об’єктами» замовлянь). Дуже багато є писанок із рослинним орнаментом, які мають назви різних дерев (та їх частин) і квітів: «виноград», «дубові листки», «тульпани», «квітки», «орхідеї», «калиновий лист», «яблоня», «явір». Іноді вони виступають у ролі світового дерева, з допомогою таких писанок намагалися вплинути на добрий врожай. Даруючи писанки з «дубовими листками», рідним та знайомим бажали міцного здоров’я та довголіття. Натомість «березівник», як збірне поняття, мав би зображати священний для поган гай.
Достатньо на карпатських писанках і тваринних мотивів: «пташки», «сороки», «рибки», «козлики».

У різних випадках вони могли позначати або різні рівні світобудови, або бути атрибутами Берегині й водночас впливати на приплід худоби.
Цікавим елементом, який характерний майже для усіх Карпат, є «волове око». Дослідник Е. Беняшівський розшифровує його як око бога Велеса, що у віруваннях давніх українців був опікуном худоби, а отже, богом достатку; й тому око, яке зображали двома або трьома концентричними колами, мало пильнувати за господарством.
Образ церкви вже давно вписався в народну картину Карпат.
Храм в пісенно-обрядових карпатських піснях виступає замінником хати – земного образу космосу: «Церков складають з трома дверми, Із трома дверми, з чотирма вікни… В одно віконце вой місіць світи, В друге віконце зірничка сяє, В третє віконце зоря зоряє, Йа в то четверте сонце сіяє…» (Гнатюк, Колядкиі щедрівки). Карпатські писанки із назвами «церковці», «манастирі», «дзвінички», притаманні для карпатського регіону, мають, як правило, тричленну структуру та є, як і світове дерево, центром світобудови.


 

Окрім малюнку, свою символіку мала у писанках і барва. Це ще один незвіданий для нас карпатський світ. Ми можемо вивести загальне архаїчне значення певних кольорів, проте що більше у писанці барв, то важче визначити їх конкретних зміст.
Червона барва – можливо, перший кольоровий символ взагалі – є неоднозначною. Пов’язана із теплою, тілесною символікою крові, вона часто фігурує на писанках як з хто нічною, так і з небесною символікою.
Червоний (красний) колір невипадково зблизився з поняттям красивого, як і з поняттям «ласки», прихильності, тобто любові до навколишнього світу. І «першоестетика», і «першоетика» архаїчного всесвіту початково виростає саме з переживання ладу як найвищої гармонії світу: його форм (краса) і його відносин (добро). Паронімічні пари «красний – ясний», «красний – прекрасний» розкривають цю символіку доброго, прекрасного, світлого, узгодженого і прихильного до людини всесвіту».
З часом червоний повністю закріпив за собою позитивну символіку й став означати радість життя, любов; для молодих – надію на одруження; його стали присвячувати сонцю.
Чорна барва теж особливо сакральна у кольоровому спектрі. І хоча вона найбільш «потойбічна», архаїчне мислення не трактує її цілком негативно, оскільки ще не виробило такого чіткого поділу. Червоно-чорні карпатські писанки сприймаються досить гостро й тривожно, «вони бентежать своєю «докосмічною», первісною і позапоцінувальною природою».

Без сумніву, так звані «круторога» у вигляді тригверів і з таким поєднанням кольорів позначають не небесне, а земне божество, й виразно у зміїній іпостасі. Дохтонічних належатимуть й зміїні символи на писанках із чорним тлом.

Проте варто кольору у них змінитися на червоний, як народне мислення ту ж змійку вже переназве «качуром», бо на відповідному культурному етапі червоний змінив свою символіку.
Жовтий колір означав місяць, зорі, а в господарстві – врожай; блакитний колір – небо, повітря, в магії він означає здоров’я; зелений колір – весну, воскресення природи, багатство рослинного світу; бурий, брунатний – землю, а багатоколірна писанка – родинне щастя, мир, любов, здоров’я, успіх; поєднанням чорного з білим виражали повагу до душ померлих. Ця символіка не є характерною для всіх карпатських земель, тому що трактування кольору в різних місцевостях могло бути дещо відмінним.
Особливо вирізняються писанки з кольоровими плямами. Якщо вони без символічного малюнку, то називаються крапанками. Крапки і плямки різного кольору в дохристиянській символіці Карпат означали зерно, кинуте у землю, яке мало прорости і дати добрий врожай. У християнській символіці Карпат вони отримали назву «слези», тобто сльози Матері Божої. Такі писанки переважно червоного кольору, але бувають і різнокольорові. Плямки можна робити і на писанці з візерунком, що надає «пишности та гостроти усьому розписові».
Звичайно, майже уся символіка розкриває поганські корені писанки, але варто потрактувати її по-християнськи, як знаки на ній та й сама писанка стають носіями любові до природи, людей, світу, Бога; новорічне «Сійся, родися…» проростає деревцем на карпатському Великодньому яйці, а дволика Берегиня стає просто скіфською бабою нашого минулого. Нормальною позицією християнина є тверезе ставлення до таких явищ – знати, розуміти, зберігати, не руйнуючи того тонкого духовного містка, який єднає нас у часі та просторі. Не розбиймо відбитки наївного минулого, передаймо далі як світлини дитинства нашої української душі.