Подорож святими, сакральними місцями західної України
Святогірський Свято-Успенський Зимненський монастир – належить до найдавніших святинь України-Русі.
Стародавні волинські перекази свідчать, що 1001 р. на високому березі річки Луги, київський князь Володимир Святославич збудував два храми та терем. Це місце на західному кордоні Русі стало зимовою резиденцією князя Володимира. Звідси й назва селища – Зимне. У давньоруських писемних пам'ятках перша згадка про Святогірський монастир з'являється наприкінці ХІ ст. Нестор Літописець повістує, що "в монастирє, наріцаємом Святая Гора, сущи близ града Влодимера успє с міром о Господе, житію конец пріят преподобний Варлаам" - перший ігумен Києво-Печерської Лаври, який цим шляхом повертався із Константинополя.
Як і більшість древніх монастирів Святогірський монастир починався з печер, де ще в домонгольську добу існував підземний храм. Археологічні дослідження зимненських печер виявили старовинні надписи на стінах і древні поховання.
Поруч з виходом з печер - найдревніший вцілілий храм обителі, який зведено на честь Святої Тройці. У радянські часи, коли обитель було розорено, це храм діяв як прихідський.
Перша документальна згадка саме про Святогірський монастир з'являється 1458 p. за правління Феодора Чарторийського, Луцького князя, який у славу Божої Матері будує у 1495 р. на місці дерев'яної церкви святого князя Володимира великий кам'яний Свято-Успенський храм.
У цей же час над брамою постала дзвіниця, кріпосні стіни укріпилися могутніми вежами, адже оборонні споруди були необхідні для захисту від численних татарських набігів. Архітектурний ансамбль обителі набув величності та монументальності, як один з найбільших церковних і фортифікаційних комплексів того часу.
Проте не завжди він був таким, яким він є сьогодні. Після введення у 1596 р. Брестської унії, почалася виснажлива боротьба монастиря з уніатством. Зимненською братією та православними шляхтичами велися запеклі суперечки та судові розгляди з уніатськими єпископами. Монастир почав занепадати та згодом зубожів. У 1682 р. обитель захопили уніати. У 1724 р. Зимне придбав фанатичний католик, волинський староста Михайло Чацький. Він наказав перетворити храм, який зберігав православну архітектуру, на костел, і переробити його з п'ятикупольного на двокупольний. Він розорив родову усипальницю православних ктиторів монастиря - князів Чарторийських, пограбувавши дорогоцінності з померлих.
Чацький зняв коштовну ризу і прикраси з Зимненської ікони. Глумлячись над образом, він зважився на блюзнірські дії, вигукуючи: "Що ж, православна святине чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир?" В ту ж мить нечестивець осліп, а через 3 роки помер. Саме цією іконою Константинопольський Патріарх Микола II Хрисоверх благословив у 988 р. грецьку царівну Анну на подружжя з князем Володимиром. Згодом князь перевіз ікону до своєї Зимної резиденції та подарував у Богородичну церкву монастиря, збудовану сином Володимира Волинським князем Всеволодом. Це ікона грецького письма, написана на кипарисовій дошці. Незважаючи на всі історичні перипетії вона збереглася і нині, як і тисячу років тому, охороняє Зимненську обитель, надаючи свою благодатну допомогу тисячам мирян.
Після тривалого періоду занепаду у другій половині XIX ст. на пожертви російського імператорського двору в обителі почалися реставраційні роботи, які тривали 30 років. Це дозволило врятувати від загибелі унікальну пам'ятку старовини та повернути Свято-Успенському собору канонічний православний вигляд.
Перша світова війна завдала немало лиха цьому святому місцю.
Під час одного з запеклих боїв у храм влучили три снаряди страшної руйнівної сили. Але небесна покровителька монастиря Пресвята Богородиця явила чудо. Снаряди не розірвалися, залишивши храм неушкодженим. Вони і сьогодні стирчать зі стіни храму, нагадуючи про милість Божу до обителі.
Після приєднання західних земель України до СРСР у 1939 p. монастир було закрито. Під час війни - ненадовго відкрито. Але у 1946 р. чернечу громаду остаточно ліквідували. В монастирських стінах розмістилася тракторна бригада. Безцінна пам'ятка історії та архітектури знов зазнала нищівної руйнації. Відродження Святої Гори відбулося лише тоді, коли до неї повернулися справжні господарі – монахині. В червні 1991 р. в Зимне прибули з Корецького монастиря перші насельниці – монахиня Стефана (Бандура) та інокиня Галина (Тищук). Стараннями сестер, коштами благодійників руїна, що залишилася церкві у спадок від Радянського Союзу, на сьогодні перетворилася на справжній райський куточок Волині.