Карпатські цікавинки, пам'ятки, факти, легенда озера Лебедин.
Якщо ви катаєтеся на лижах , подорожуєте пішки або просто любите милуватися чарівними краєвидами гір, тоді відпочинок в Карпатах саме для вас. Відпочинок в горах — це саме те, на що варто зважитися. Свої виїзди з міста можна і потрібно організувати не тільки до моря, але і в гори Карпат.
Писаний камінь.
Писаний Камінь на Гуцульщині не оминає жоден мандрівник. З Буківця, що у Верховинському р-ні, чи з Яворова, що в Косівському можна добутися до цього історичного пункту. Це особливе місце, не подібне до інших. Є зрозумілі а є загадкові знаки. Стоїть Писаний Камінь на висоті 1222 м. над рівнем моря і дійти до нього нелегко.
У 1937 р. письменник В. Костинюк, справжній гуцул, вирішив на власні очі пересвідчитися, які письмена залишилися на Писаному Камені. Він дійшов висновку, що оскільки в цьому кам'яному урочищі трапляються такі самі знаки-символи, як на гуцульських писанках, то його від того й назвали писаним, тобто писанковим.
Про Писаний Камінь знали ще 1760 р. - є запис в старих актах Польщі. Однак науковці й письменники багато чого дофантазували, довільно трактуючи письмена на Писаному Камені. Одні вважали, що там є знаки ґотів, інші бачили турецькі й молдовські символи, полякам примарився підпис самого Довбуша латинським шрифтом. В. Костинюк і справді бачив там підпис славетного опришківського ватажка, але кирилицею. Писаний Камінь 1930-х був усіяний знаковими прізвищами Західної України: Франко, Маковей, Федькович, Кобилянська і менш відомими - Граматій, Терлецький, Вахнюк. Поклали там свої камінні розписи пластуни, «Каменярі», сучасники вирізьбили наші Тризуби.
Читайте також:
Львів. Високий Замок. Візитка Львова - історія, легенди
Містичний замок Бран – родовий маєток графа Влада Цепеша (Дракула)
Замок Шернборна. Екскурсії по Західній Україні
Львів. Підгорецький Замок, привид. Історія, сучасність, легенди
Середньовічний замок Сент-Міклош. Екскурсії по Західній Україні
Львів. Жовква. Жовківський замок. Екскурсії по Західній Україні
Скарбниця гуцулів.
Серед українських музеїв своє особливе місце посідає Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Міститься він на вул. Театральній у м. Коломиї Івано-Франківської обл. Саме тут, у приміщенні Народного дому у 1926 р. з ініціативи Володимира Кобринського виникла ідея створити музей Гуцульщини. Передова інтелігенція того часу добре розуміла значення музейництва для національного виховання. Ідею підтримали і новий музей став рости й міцніти. Суттєво його підірвали окупаційний режим і друга світова війна.
| Ми будемо раді бачити вас у наших інтернет-спільнотах. Підписуйтесь на новини нашого сайту |
Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття володіє багатющою збіркою (понад 50 тисяч одиниць зберігання), яка почасти експонується, а почасти зберігається у фондах. У 2007 р. його відвідало понад 187 тисяч гостей з цілого світу. Вони ознайомилися з гуцульським різьбярством, з кутською, коломийською, косівською і пістинською керамікою, з ношею гуцулів і покутян, з весільними строями, з топірцями й келехами, з музичними інструментами.
Попіван чи піпіван. Одна з найвищих вершин хребта Чорногора.
В туристичній літературі утвердилося помилкове написання однієї з найвищих карпатських вершин. Пишуть її й вимовляють як Піп Іван, з чого гуцули, безперечно, підсміюються. Знають ж бо, що насправді цю гору називають Попіваном.
Помилку породили наші дописувачі до газет, журналісти, мандрівники, для яких видозмінити одну-дві літери в будь-якому гуцульському слові - це закономірна річ. Безперечно, коштувало б чимало часу знайти першого перекручувача назви гуцульської гори.
Один день в Карпатах в одному кліпі. Стара обсерваторія "Білий Слон" на горі Попіван.
Життєвий ритм народів Карпат.
Гуцули на загал не відзначаються поквапливістю, метушливістю, гамірністю. Це не можна назвати лінощами, ледарством. Це вироблений століттями традиційний гірський ритм. Гуцул поволі спускається з гір і поволі йде в гори. Він мусить розрахувати сили на свою нелегку дорогу. Говорять гуцули поважно й виразно. Вони не люблять швидких бесід, перескакування з теми на тему, як міські мешканці.
Інколи біля сільських крамниць на Гуцульщині можна побачити людський гурт. Це покупці, які спустилися з верхів, аби накупити собі щось до хати. Але на дверях - замок, а крамар невідомо де. Ви гадаєте, гуцули будуть нервово ходити взад-вперед чи лаятися на всі заставки? Ні. Вони сядуть собі тихо або стануть у коло і говоритимуть про всіляке на світі. Вони спокійні й переконані, що як не за хвилину, то за годину продавець таки з'явиться. А в цей час продавець теж не поспішає. Він може сидіти собі в крамниці і пити з кимось чарку чи вести розмову. Причому покупці його теж не пантеличать. Свою мірку він знає і за якийсь час двері гостинно відчиняться, а гуцули, такби нічого не сталося, ввійдуть до крамниці, привітаються та куплять необхідний крам. І всі спокійні, і нема ворогів, і здоров'я на місці.
Ворохтянські мости.
Хто відпочивав у Ворохті, не міг оминути увагою гарні дві просторові архітектурні споруди - мости-віадуки. Вони кололи очі совіцькій владі, бо свідчили, що задовго до неї люди вміли капітально будувати. Якщо бути точним, то 1894 р. у селищі Ворохта Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виросли два мости над рікою Прут. Їх автори - відомі в Європі інженери З.Кулька та С. Косинський. Будівельне підприємство запросило в Карпати фахівців з різних країн і вони сумлінно виконали свою роботу.
Того самого року відкрили ще одну залізничну гілку за маршрутом Станиславів (Івано-Франківськ) - Ворохта. Восени по ній загуркотів перший потяг. Кам'яні мости виявилися напрочуд надійними, перестояли другу світову війну, кліматичні вибрики і типову совіцьку безгосподарність. Вони й тепер милують око: один - біля санаторію «Гірське повітря», другий - ближче до колишньої «Палестини». Прогін першого становить 40 метрів, другого 34,8 метра.
Гуцульські дороги
Гуцули люблять триматися хати, рідних гір. Проте доля кидала їх по світах. До 18 ст. з гуцульських, межівних від покутських, сіл виїжджали люди з возами солі на Поділля і аж на Наддніпрянську Україну. У ті часи гуцульські опришки іноді переховувалися аж у Волощині. Управні лісоруби-горяни ходили на заробітки в ліси Румунії, Чехії, Сербії. У період совдепа гуцульських майстрів можна було побачити на багатьох новобудовах: вони робили столярки, клали верхи й підлоги, різьбили двері й полиці, лави й столи. Гуцульський дерев'яний архітектурний стиль перемандрував на інші терени України.
І тепер є великий попит на талановитих гуцульських теслів та різьбярів. Деякі з них, сидячи вдома, мають стільки замовлень, що днюють і ночують біля верстатів. Інші у складі різних бригад стоять на дощах і вітрах на велетенських будовах Европи. І хоч новий час породив нові технології й нові вимоги, все ж головним залишається майстер. А гуцул колись був і залишився придатним до сокири, різця, молотка й рубанка.
Звертання по-гуцульськи.
Відомо, що українська мова відрізняється від інших формою звертання. Якщо інші гукають: «Васілій», «Іван», «Юрій», то українці мають окличну форму і кажуть: «Василю», «Іване», «Юрію». Гуцули мають ще усічену форму звертання. Наприклад, Васи (Василю), Ива (Іване), Нико (Миколо), Ю (Юрію), Пе (Петре), Міха (Михайле), Ште (Степане). Так само звертаються й до жінок: Марі (Маріє), Анно (Ганно), Пара (Параско), Катери (Катерино), Єле (Олено), Гафі (Гафіє) тощо.
Деякі мовознавці вважають, що гуцули вживають таку форму звертання через те, що живуть самітньо по горбах і голосно гукають на віддалі одні одних, а тому скорочена форма імені виразніше чується. Інші доводять, що усічена форма звертання притаманна багатьом найдавнішим індоєвропейським народам, до яких безперечно належать і наші гірські українці.
Коломийки. Танкова пісня, котра поєднує в собі поетичне слово, музику і танець.
Коломийки - це коротенькі співанки, складені коломийковою строфою. Коломийкова строфа складається з 14 складів, має малу цезуру після четвертого, а велику - після восьмого складів і закінчується паракситонною римою. Коломийковий розмір був відомий уже в 15 ст. Перший відомий запис коломийки належить до поч. 18 ст. Сама назва «коломийка» вже побутувала на поч. 19 ст. Її пов'язують з м. Коломиєю на Івано-Франківщині. Правильніше було б сказати, що коломийки співали найбільше вихідці з коломийських околиць. Можливо, це були солеторгівці з коломийського краю, звані прасолами, або коломийцями. Вони возили продавати свою сіль на Поділля і далі, а деякі наддніпрянці приїжджали по ту сіль до коломийських околиць і теж могли чути короткі співанки тутешнього люду.
Вважають, що є понад 30 тис. коломийок, хоч і досі їх ніхто остаточно не перерахував і не систематизував. Першим повноцінним збірником коломийок став тритомник «Коломийки» (Львів, 1905-07 рр.), який упорядкував фольклорист В. Гнатюк. За період 1960-і - 2000-ні роки вийшло друком майже 20 книжок коломийок. У 2004 р. побачив світ компакт-диск «Золоті коломийки» (виконавець - заслужений артист України М. Савчук, музики з с. Мишина Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.), на якому вперше повноцінно представлено мозаїку коломийкових гуцульських мелодій і текстів. У 2008 р. з'явилася друком книжечка М. Савчука «Кишеньковий довідник коломийки».
Озеро Лебедин, озеро Лебедин - одне з найглибших озер в Карпатах. Легенда.
Колись дуже давно полюбив бідний леґінь багату дівчину.
Мати не хотіла віддати єдину доньку за хлопця і закохана пара втекла високо в гори. Там знайшли вони глибоке озеро і потопилися в ньому, аби ніхто їх не розлучив. За їхню велику й незрадливу любов люди порівняли їх до лебедів і назвали озеро Лебедин. Кажуть, нібито навесні вночі хтось бачив, як з озера виходить красний леґінь і його вродлива дівчина. Він - у білій сорочці, вона - у віночку з квітів. Вони обіймаються і про щось гомонять при місячному світлі.
Від Гаке до Дові.
Уперше про Карпати розповів європейцям професор Б. Гаке. Сталося це ще в 1790-ті рр. У той час в Німеччині з'явилася друком ще одна праця, автор якої Й.-Х. Енґель, описуючи Україну й Галичину, згадує опришків і О. Довбуша. Згодом «Співанка про Довбуша», яку польський дослідник В. Поль вважав польською і подав до німецькомовної книжки «Народні пісні поляків» (Лейпциг, 1833 р.), кілька разів публікувалися в різномовних збірниках. Відтоді Гуцульщина присутня в більшості німецькомовних довідників і енциклопедій. Цьому сприяли такі австрійські письменники як К.Е. Францоз, Л. фон Захер-Мазох. У 1933 р. швейцарський журналіст Г. Цбінден познайомив з Гуцульщиною читачів популярного журналу «Дер Кляйне Бунд».
Англомовний світ уперше пізнався з гуцулами завдяки мандрівниці й письменниці М.-М. Дові, яка 1890 р. приїхала в наші гори.
Того самого року, виступаючи в географічний секції Британського королівського товариства, вона сказала, що немає інтелігентнішого селянства, ніж у Галичині, а їхня мова - одна з найкращих і найдосконаліших слов'янських мов.
У 1891 р. одночасно в Лондоні, Нью-Йорку й Лейпцигу побачила світ її книжка «Дівчина в Карпатах». До цієї теми в англійській літературі ще вдавалася Д. Джерард, яка видала повість «Найстрашніший злочин», дія якого відбувається в Коломиї й на Гуцульщині.
Сокільський. Сокільська скеля
Узимку вона справляє ще більше враження. Мова про майже 100-метрову стіну, яка звисає над дорогою і зветься Сокільський (Сокільська скеля). Науковці вважають, що вік цієї пам'ятки природи Карпат приблизно 25 млн. років. Під нею пливе Черемош. Колись тут проходив кордон між Польщею й Румунією. Неподалік ви побачите водоспад, а ще - пам'ятник Т. Шевченку, який 1990 р. створив скульптор Л. Одрехівський. Цікаво, що ще наприкінці 19 ст. гуцули встановили тут обеліск з Кобзаревими словами, який знищили в 1920-і під час прокладання дороги. Про Сокільський багато написали українські письменники, він був небезпечним місцем для плотогонів і вигідним укриттям для повстанців та підпільників.